Перекладацька діяльність в Україні в XIX–XX століттях

Вище ми згадували, що після входження значної частини України до складу Російської Імперії наприкінці XVII століття в силу низки об’єктивних чинників перекладацька діяльність на українських обширах майже зникла й почала відроджувалися ближче до завершення першої половини ХІХ століття. У ХІХ ст. перекладацька діяльність в Україні значно розширилася. Більшість тогочасних письменників були також перекладачами. Серед найвідоміших слід згадати Івана Франка, Лесю Українку, Пантелеймона Куліша, Левка Боровиковського, Павла Ніщинського, Степана Руданського, Михайла Старицького, Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Марка Вовчка, Марка Кропивницького. Починаючи з 1830-х років в Україні почав активно розвиватися переклад літературних творів.
Поети, які писали вірші в межах течії романтизму, перекладали українською мовою твори польських і російських митців. Наприклад, Левко Боровиковський переклав поему В. Жуковського "Світлана" у вільний спосіб, давши їй назву "Маруся". У переважній своїй більшості українські перекладачі скорочували або ж навпаки збільшували з погляду обсягу оригінальні тексти, не намагаючись зберегти їхній національний колорит або ж формальні особливості. У 1840–1850-ті роки найпомітніше місце в поетичному перекладі посідає Тарас Шевченко. У поетичній збірці "Давидові псалми" наш національний поет зберіг систему образів оригінальних творів, збагативши їх новими фарбами з погляду філософського наповнення і поєднавши переклад із парафразом.
Кілька Шевченкових версій перекладу українською мовою знакового давньослов’янського епосу "Слово про полк Ігорів" демонструють, що Тарас Шевченко намагався не лише зробити переклад твору мелодійним, а й надати йому особливого драматизму. Видання 1863 року "Валуєвського циркуляру", який значною мірою обмежив видання книжок українською мовою, майже знищило умови, що були необхідні для розвитку перекладу. Друга половина ХІХ століття – це період активної творчості Михайла Старицького, який переклав українською мовою "Гамлета" Вільяма Шекспіра, народні сербські поезії, вірші Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова. На думку фахівців, переклади Старицького – це справжня лабораторія живого слова, потужне джерело для подальшого формування літературної української мови, створення багатьох нових слів. У той самий період творив Пантелеймон Куліш, який переклав 15 п’єс Шекспіра, твори Гете, Шиллера, Байрона, Гейне. Деякі його переклади виконані у вигляді парафразу. Познайомившись у Відні з абсольвентом богослов’я Іваном Пулюєм, у співпраці з ним переклав Новий Заповіт з грецької (1871) і видав спочатку окремі Євангелії. 1872 р. П. Куліш закінчив переклад Старого Заповіту, але його праця згоріла при пожежі його хутора Мотронівки. Він взявся ще раз за цей переклад, але вже не встиг його завершити. Рукопис довели до кінця Іван Нечуй-Левицький (переклад книг Паралипоменон, Ездри, Неємії, Естери, Даниїла) і Іван Пулюй (переклад Псалтиря). У ХІХ ст. вийшли українською мовою "Божественна комедія" Данте, "Гамлет" Шекспіра, "Фауст" Гете, драми Шіллера, поеми Байрона, Гюго, Гейне, Міцкевича тощо. Через певний час після Тараса Шевченка один із найвідоміших українських поетів і письменників Іван Франко здійснив переклади з багатьох мов світу.
Серед перекладених ним творів – віршована трагедія Гете "Фауст", роман Гоголя "Мертві душі", ліричні вірші Гейне, твори всесвітньо відомих письменників і поетів, як-от: Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Микола Некрасов, Адам Міцкевич, епос і пісні західноєвропейських народів, твори античних авторів. З появою кількох перекладів одного твору (Данте, Шекспір, Гейне, Міцкевич) закладаються підвалини порівняльної критики перекладів, основоположником якої був І. Франко. Його праці про українські версії "Гамлета", творів Адама Міцкевича вирізняються високою мовною і літературною компетенцією, яка дала йому змогу сформулювати деякі фундаментальні принципи перекладу. Згідно з Франком, ці принципи не є нейтральними, а визначені ідейно-естетичними настановами перекладача й тісно пов’язані з його світоглядом. Точність перекладу зовсім не означає простого копіювання оригіналу, яке неодмінно призводить до спотворення його змісту. За Франком, точність перекладеного тексту повинна полягати у правильному відтворенні первинних ідей і в дотриманні єдності змісту і форми оригіналу. Перекладацька творчість Івана Франка мала надзвичайно важливе значення для становлення українського художнього перекладу. Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, французькою, англійською, німецькою, італійською, польською та ін., він переклав на українську мову твори Гомера, Софокла, Горація, Овідія, Данте, Шекспіра, Гете, Шіллера, Байрона, Гюго та багатьох інших іноземних письменників.
Також Франко перекладав "Мертві душі" Гоголя, велику кількість творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Завдяки довершеному знанню німецької мови він переклав нею деякі твори Шевченка ("Кавказ", "Заповіт", "Садок вишневий коло хати" тощо) та чимало українських народних пісень. Франко наполягав на збагачувальній функції перекладів стосовно національної культури й закликав перекладачів братися за найкращі твори світової літератури, щоб у такий спосіб сприяти розвиткові української літератури. Великий поет-перекладач і тонкий стиліст, Франко не міг не реагувати на успіхи і невдачі своїх колег по перу. Аналізуючи українські переклади "Гамлета", Франко розглядає варіанти, подані П. Кулішем, Ю. Федьковичем і М. Старицьким. Його критичне слово спрямоване проти спотворення поетичних образів оригіналу через зловживання буквалізмами, іноді важкого і незграбного стилю перекладу, використання не придатного для перекладу розміру віршування. У своїх критичних розвідках Франко виходить за межі простої констатації недоліків перекладу, пропонуючи власні варіанти, які дають змогу зберегти естетичні риси оригіналу. У статті "Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" Іван Франко проаналізував польські переклади його поеми "Каменярі" і зазначив, що він є прихильником такого перекладу, який повністю відтворює оригінальний текст як із погляду його змісту, так і з погляду форми. Українська поетеса Леся Українка здобула славу в історії українського перекладу своїми перекладами прозових творів Гейне, Гоголя і Горького, поезій Гомера, Данте Аліг’єрі, Байрона, давньоєгипетських гімнів, гімнів із давньоіндійської "Рігведи" тощо. Інший відомий поет Павло Грабовський виконав численні переклади на основі підрядкових перекладів зі східноєвропейських, мов американських народів і народів Російської Імперії, здійснюваних його друзями, що перебували в засланні. Павло Грабовський казав: "Для мене важливими в кожному творі є його загальна ідея і загальне враження, деталі для мене нічого не варті".

Водночас попри те що переклади Павла Грабовського мають характер окремих літературних творів, тим не менш у кожному з них можна віднайти ті особливості, що чітко вказують на ідею оригінального твору. Наголосимо ще раз: більшість тогочасних письменників були перекладачами: І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, Л. Боровиковський, П. Ніщинський, С. Руданський, М. Старицький, П. Грабовський, В. Самійленко, М. Вовчок, М. Кропивницький. Деякі відомі українські письменники, зокрема Марко Вовчок і Павло Грабовський, прислужилися також розвиткові перекладу на російську мову, відтворивши цією мовою твори Жуля Верна (Вовчок) і Тараса Шевченка (Грабовський). Попри тенденцію до українізації перекладної літератури, характерну для ХІХ ст., художній переклад в Україні стає, за влучним визначенням Максима Стріхи, інструментом націєтворення на тлі всіляких офіційних заборон і виконує цю місію аж до виборення української незалежності. У 1918 р. постала незалежна українська держава – Українська Народна Республіка, визнана за кордоном. Серед її міністрів були і перекладачі. Іван Огієнко, історик, філолог, філософ і міністр національної освіти, подає свій переклад Біблії. Зростання української самосвідомості дало сильний поштовх оригінальній та перекладацькій творчості. У 1920-х роках ХХ століття після розпаду великих імперій і виникнення на їхньому місці нових держав, а також після того як у Радянському Союзі період червоного терору змінився епохою НЕПу (Нової економічної політики) перекладацька діяльність на території України певною мірою активізувалася. Наприкінці 1290-х років протягом приблизно десяти років аж до введення широкомасштабних заборон на все українське у сфері перекладу працювали такі відомі особистості, як Іван Кулик – перекладач творів Вальтера Уітмана й інших американських пролетарських письменників, Микола Зеров – перекладач творів античних і сучасних йому поетів, Григорій Майфет – дослідник перекладів Тараса Шевченка англійською і французькою мовами, Володимир Державін – літературний редактор і український перекладацький критик.
 У ХХ столітті український поет Максим Рильський завоював славу як теоретик і практик перекладу. Він переклав епічну поему Адама Міцкевича "Пан Тадеуш", сатиричну поему Вольтера "Орлеанська Діва", поему Пушкіна "Євгеній Онєгін", оповідання Гі де Мопассана, повісті й оповідання Джека Лондона, повісті Миколи Гоголя, трагедії Шекспіра, сотні віршів російських, білоруських, французьких, німецьких поетів. Максим Рильський входив до групи поетів і письменників-модерністів, звинувачуваних радянською владою у декадентстві3 й відірваності від радянської дійсності, і як й інші неокласики у своїх творах не торкався соціально-політичних реалій й абстрагувався від радянського життя 1920-х років. Дуже зрідка в завуальованій сатиричній формі (як у вірші "Чумаки") або ж навіть і відверто, як у поезії "На світі є співучий Лянґедок" він виступав проти ідеологічного й політичного тиску, що панував у житті й, зокрема, у літературі.
Такі подекуди жорсткі висловлювання Максима Рильського спричинили те, що він попервах почав піддаватися офіційній критиці, а потім у 1931 році був заарештований НКВС і цілий рік провів у в’язниці. Потому Максима Рильського випустили із в’язниці, проте його колеги-неокласики Дмитро Загул, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Микола Зеров загинули в радянських концентраційних таборах. Після 1931 року, коли Максим Рильський вийшов із в’язниці, зміст його творів змінився. У 1932 році поет видав поетичну збірку "Знак терезів", у якій він проголосив, що приймає й вітає радянський спосіб життя, завдяки чому він став єдиним серед поетів і письменників-неокласиків, хто зміг врятуватися від сталінського терору, був включений до списку офіційних радянських поетів, здобув визнання як радянський митець.

Серед українських фахівців із теорії перекладу знаною є книга Максима Рильського з теорії перекладу під назвою "Мистецтво перекладу". Інший відомий український поет, перекладач, журналіст (колумніст) Микола Бажан переклав епічну поему Шота Руставелі "Лицар у тигровій шкурі", суфійський твір Алі Шера Навої "Ферхад і Шірін", твори Гете, Фрідріха Хьордерліна, Марії Рільке. Його перекладацькі праці відбивають найтонші особливості змісту й форми оригінального твору, авторської мови, а поряд із цим – тонкощі ритміки й фоноетики. Відомі перекладацькі здобутки Бориса Тена – перекладача Гомерової "Іліади" і "Одисеї", трагедій Есхіла і Софокла, комедій Аристофана з давньогрецької, трагедій Шекспіра з англійської, драм Шиллера з німецької, драм Юліуша Словацького й поезій Адама Міцкевича з польської, п’єси Льва Толстого "Живий труп" з російської. Борис Тен як перекладач знаний не лише тим, що він відображував у своїх перекладах найтонші смислові нюанси оригінального твору, але й підводив під перекладацьку працю наукову основу, майстерно вмів використовувати все багатство української мови. Микола Зеров визнається одним із найбільш талановитих українських перекладачів. У 1920-х – 1930-х роках переклав цілу низку творів, як-от: "Антологія римської поезії" з латини, драму Ю. Словацького "Мазепа" з польської, з французької, італійської, англійської, російської, білоруської мов – твори Пьєра де Беранжера, Шарля де Лісле, Шарля Бодлера, Франческо Петрарки, Гордона Байрона, Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Янки Купали. Микола Зеров опублікував наукові праці "Про переклад поезії" і "Перекладач давньоримської поезії Брюсов", які свідчать про те, що він цікавився теоретичними питаннями перекладознавства.