Період Київської Русі (X–XIII століття) Історія перекладу

Період Київської Русі (X–XIII століття) Історія перекладу на теренах нашої країни простягається аж до часів Київської Русі. Після того як у 988 році на Русі було прийнято християнство, почала відчуватися необхідність у перекладі тогочасною руською (староруською, старослов’янською) мовою текстів, що оповідають про життя і діяння святих, про ті чи ті релігійні події, розказують людям про догми нової релігії. Як ремарка зазначимо, що коли йдеться про староруську мову, насправді маємо на увазі дві мови. Перша з них – це та мова (або ж сукупність близькоспоріднених мов, говорів чи говірок – про це нам достеменно невідомо), якою/ якими послуговувалися східнослов’янські племена. Друга – штучна старослов’янська мова, яку створили брати Кирило і Мефодій як своєрідний "сплав" тогочасної болгарської, македонської і грецької мов і для якої вони створили алфавіт. Ця мова становила своєрідне койне1 , яке східні слов’яни використовували спільно, проте вона не була рідною (розмовною) мовою для жодного з племен.
Через брак джерел і фактичних матеріалів сьогодні нам важко встановити, наскільки близькими одна до одної чи навпаки наскільки віддаленими одна від одної були ці дві мови (чи групи мов). За найбільш поширеною теорією, розмовна руська мова є прамовою, мовою-джерелом для трьох близькоспоріднених східнослов’янських мов: української, білоруської і російської, якими послуговуються сьогодні на великих обширах України, Білорусі і Росії. Найпевніше, що з погляду лексичного складу і граматичної будови найближчою до староруської мови є сучасна нам українська мова. Щодо старослов’янської мови, то вона аж до XVII століття використовувалася в Київській Русі, а також у державних утвореннях, що постійно виникали й зникали на її теренах, а також у Московському Царстві як офіційна мова, а з плином часу перетворилася на церковнослов’янську мову, що використовувалася під час релігійних відправ у православній церкві.
Сьогодні до церковнослов’янської мови вдаються в Російській православній церкві, тоді як інші православні церкви, як-от: болгарська, українська, чеська, румунська, сербська тощо під час церковних служб й інших релігійних заходів послуговуються національними мовами. У Х столітті руською мовою були перекладені окремі частини Біблії, молитовники. Попри те що такі релігійні тексти перекладалися переважно в Болгарії, вони мали значне поширення в Руській Державі. Перші релігійні книжки були написані творцями кириличної абетки святими братами Кирилом і Мефодієм. Незважаючи на те що на початковому етапі розвитку Київської Русі, що мала тісні торговельні і культурні зв’язки із середньовічними європейськими державами, саме Болгарія відігравала ключову роль у перекладі книжок і їхній "доставці" до Русі, у перші роки ХІ століття київський князь Ярослав Мудрий зрозумів важливість перекладу книжок усередині держави.
Як згадував у 1037 році відомий давньоруський літописець Нестор, "Ярослав зібрав воєдино багатьох писарів і повелів перекладати книжки слов’янською мовою" ("Ярослав собра писци многи і перекладаше на словінськоє письмо"). Фактично, під егідою князя Ярослава в Київському соборі Святої Софії, що була зведена за його наказом на зразок Візантійської Ая-Софії, було створено своєрідну перекладацьку школу, яка опікувалася підготовкою перекладачів, які могли б здійснювати переклади з давньогрецької мови. Отже, можемо констатувати, що ця перекладацька школа виникла навіть раніше, ніж славнозвісні іспанські перекладацькі школи – Толедська і Північна. Найперше завдання цієї 1 Койне́ – функциональный тип языка, используемый в качестве основного средства повседневного общения с широким диапазоном коммуникативных сфер в условиях регулярных социальных контактов между носителями разных диалектов (этнолектов) или языков. перекладацької школи полягало в тому, щоб забезпечити переклад із давньогрецької мови матеріалів для релігійних відправ й інших церковних потреб.

Згодом були поставлені й інші, більш масштабні цілі, як-от: переклад Євангелія, релігійних і нерелігійних творів. Як відомо, між XI–XIII століттями (аж до монгольської навали 1240 року) у Руській Державі було перекладено низку наукових, історичних, літературних творів (збірка "Фізіолог", "Історія Юдейських війн" Тита Йосифа Флавія, твори Плутарха, Аристотеля), а поряд із цим – народні казки. Привертає увагу те, що в ХІ, ХІІ і ХІІІ століттях у Київській Русі, порівняно з іншими середньовічними європейськими і слов’янськими державами, перекладалося дуже багато творів. Як згадувалося вище, такі твори мали передусім релігійний характер. Були дуже поширені переклади так званої патристичної літератури, що складалася з творів отців церкви, належала до II–VIII століть й оповідала про підвалини християнської філософії і світогляду, гомілетична література, у якій розглядалися теоретичні і прикладні питання, пов’язані з релігійними проповідями, а також твори, в яких ішлося про життя і діяння святих на зразок "Житіє Святої Ірини", "Житіє Святого Олексія" тощо. Важливу роль із погляду культурного розвитку Руської Держави відіграли переклади візантійських літописів, зокрема "Хроніка Георгія-монаха (Амартола)", "Хроніки Іоанна (Івана) Малали". У той самий час здійснювалися і переклади нерелігійної літератури, як-от: "Повість про Акіра (Ахіакара) Премудрого", "Повість про Варлаама і Іосафа", своєрідний лицарський роман "Поема про Діґеніса".
Попри те що переважна більшість цих творів перекладалися буквально, вони були доволі близькі до тогочасної народної мови Київської Русі. Як засвідчують дослідники, деякі з цих перекладів були здійснені на доволі високому якісному рівні. Незважаючи на те що релігійна (сакральна) література перекладалася буквально, було й кілька перекладів, що не копіювали мову оригіналу й були виконані у вільний спосіб. Насамперед ідеться про "Історію Юдейської війни" Йосифа Флавія. Загалом у ті часи, про які йдеться, не приділялася увага методам і принципам роботи перекладача, не відводилося місце жодним коментарям щодо роботи перекладача або ж творів, які він перекладає.

 Перекладачі "просто перекладали", не надто замислюючись над теоретичними проблемами, хоча й знали напевне, що сакральні тексти й твори античних філософів слід перекладати буквально, тоді як твори нерелігійного характеру можна перекладати як заманеться перекладачеві – у вільний спосіб. І так само як і в попередні століття (наприклад, коли Луцій Лівій Андронік, перекладав у 240 році до н.е. витонченою латиною Гомерову "Іліаду", він жодним словом не обмовився про методи й принципи, до яких він вдавався під час перекладу), так само жоден із представників Іспанської, Французької чи Київської перекладацьких шкіл не створив бодай простеньку збірку правил, яких має дотримуватися тогочасний перекладач у своїй роботі. Кожен перекладач здійснював переклади на свій розсуд і перекладав те, що він вважав важливішим – чи то загальний зміст твору, чи то його окремі деталі, чи то зовнішню форму. Саме тому часто траплялася ситуація, коли оригінальний твір після перекладу був настільки змінений (а нерідко і спотворений) у перекладі, що його не можна було впізнати. Згадаймо переклади Горація, Квінтіліана і Апулея в Давньому Римі або ж переклад "Енеїди", здійснений Полем Скарроном у Добу Класицизму в 1642 році.